Ми і демократичний всесвіт відзначили (відсвяткували) 33 річницю державної незалежності України. Нам є чим пишатись, про що згадати, за ким сумувати, багато чим бути невдоволеними…
Фото: Генштаб війна з Росією
В той же час минулі 33 роки незалежності та майже 80 років прожитого власного життя на тлі війни з рашистами за свою свободу сформували в мені декілька тезових запитань, на які намагаюсь знайти відповіді для себе. Вирішив поділитись своїми запитаннями з читачем:
1. Триває кривава війна з ідеологією рашизму і державою-агресором. Ці події щоденно і майже щогодинно аналізують експерти, блогери, лідери громадської думки, журналісти-оглядачі, політики, віськовослужбовці – як в середині України так і з-за її кордонів. Цей аналіз різноманітний за: своєю методикою, числами, подіями, іменами, перемогами і зрадами, найменуваннями військових підрозділів та їх тактикою і стратегією з обох воюючих сторін та звільнених і «зданих територій, міст і сіл з прогнозами та висновками авторів.
Коли вся ця інформація (в першу чергу про подію, пов’язані безпосередньо з бойовими діями на фронті) у публічному просторі подається в ракурсі утвердження нашої боєздатності та бажання захистити себе з розповідями про бойові порядки, силу і слабкість ворожої армії – мені більш-менш зрозуміла мотивація авторів дописів і редакційної політики ЗМІ.
Коли ж така сама деталізована (місця, числа, події, найменування військових підрозділів, прізвища, посади) інформація подається в ракурсі наших (України і партнерів) прорахунків, негараздів з якими точно знайомиться ворог і враховує у своїй загарбницькій політиці і діях, то в мене виникає запитання:
В чому полягає мотивація авторів дописів і редакцій відповідних ЗМІ (інтернет-видань): в прозорому інформуванні читачів і слухачів, залякуванні ворога, привернення уваги політичного і військового керівництва держави, яке майже нічого не знає і не бачить, у виправленні помилок, у наданні допомоги? Кому? Для чого, з якою метою?
Оптимальних відповідей на ці запитання для себе не знаходжу і тому виникають сумніви у доцільності та позитивних результатах такого інформування мене, суспільства і частково – ворога нашого…
2. Окремі ЗМІ та інтернет-видання регулярно публікують і передруковують (розповсюджують) одне в одного інформацію про діяльність органів і відповідальних працівників структур кримінальної юстиції (досудового слідства, прокуратури, адвокатури) та й адвокатури/адвокатів щодо: порушення кримінальних проваджень, затримань підозрюваних осіб та обрання їм запобіжних заходів, обшуків, допитів – часто-густо з іменами й прізвищами таких осіб, найменуванням їх посад, можливих статків, знайомих і родичів, схемами кримінальних правопорушень/злочинів тощо…
Особливо це стосується так званих «резонансних злочинів», ознаки і критерії яких ніким не визначені: ні державою на законодавчому/нормативному рівні, ні органами кримінальної юстиції, ні судами.
Виникають логічні запитання:
Для якого регіону/території чи громади певне правопорушення є «резонансним»? Що несе за собою така ознака? Для чого, яка мета такого детального інформування суспільства? Для звітності органів кримінальної юстиції чи ЗМІ – про свою діяльність? Для превенції (попередження/профілактики) злочинної діяльності тих, хто збирається нею займатись? Чи для своєчасно попередження можливих майбутніх співучасників цих правопорушень, які ще не знаходяться в полі зору досудового слідства? Чи для удосконалення «злочинних схем розкрадання майна і корупційних діянь»?
Запитань до всіх акторів цього інформаційного процесу в мене точно значно більше, ніж відповідей на них.
Розуміючи зацікавленість суспільства у покаранні правопорушників і бажання ЗМІ задовольнити таку потребу, не розумію — Чому в нас триває порушення конституційного принципу «презумпції невинуватості», а деякі відповідальні працівники органів кримінальної юстиції нехтують рекомендаціями криміналістики і приписом КПК щодо дотримання «таємниці досудового слідства»?
Одночасно слід зазначити, що в нас до цього часу не розроблені і не встановлені чіткі та однозначні критерії як «презумпції невинуватості» (крім загальної вимоги дотримуватись та захищати права і свободи кожної людини), так й «таємниці досудового слідства». В цій царині, не зважаючи на те, що криміналістична тактика і методика розслідування злочинів давно напрацювала відповідні обмеження щодо користування цими категоріями, тим не менш на практиці існує не обмежена дискреція повноважень і «власний розсуд» слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів, журналістів-розслідувачів + їхній або «третіх осіб» можливий особистий «інтерес».
3. На днях прочитав два традиційних Рейтингових списки видатних людей України, які здійснили і продовжують здійснювати значний вплив на життя суспільства і держави. Один опублікувало видання «НВ», а другий «Фокус». Мабуть такі списки потрібні — як орієнтири для всіх інших громадян України? Не знаю, не впевнений у їх доцільності та ще й у час війни!
Водночас у мене виникають (уже не вперше) запитання до організаторів та виконавців складання таких рейтингів:
- За якими критеріями визначаються члени експертного журі, які складають списки та оцінюють діяльність номінантів рейтингу ? (до речі такий список експертів опублікувало лише «НВ», а «Фокус» чомусь цього не зробів)
- Яка методика і які критерії були застосовані для складання списків номінантів та визначення їх місця у ТОП-100 ? Рейтинг – це завжди прозорість і зрозумілість для всіх щодо вибору тієї чи іншої людини, підприємства, організації, товару, послуги чи не так?
- Чому і яким чином до рейтингового списку ТОП-100 потрапляють окремі члени «експертної ради», які де-факто й складють такий список? Невже такий підхід не ставить під сумнів легітимність результату рейтингування – хоча би для організаторів такого заходу?
На завершення є ще одне запитання: А за якими критеріями, ознаками, параметрами наші ЗМІ та інтернет-видання формують пули своїх експертів, які покликані презентувати всім свободу слова і демократію в Україні?
Стверджую, що свобода слова і демократія в Україні є і буде – це наша ментальність і наш характер!
