Силами оборони України, що проходять Курську операцію, не можна розглядати окремо від права на самооборону, оскільки вона є необхідним компонентом відповіді на російську агресію.
Так, згідно зі статтею 51 Статуту ООН, право на індивідуальну або колективну самооборону виникає у держави в результаті збройного нападу на цю державу. При цьому під збройним нападом мається на увазі, як правило, напад регулярних збройних сил однієї держави на територію іншої держави.
Варто зазначити, що з погляду сучасного міжнародного права війна є законною для того, хто захищає себе від агресора, і є незаконною для агресора. Інакше кажучи, війна з боку агресора є міжнародним злочином, тоді як війна з боку держави, що стала обʼєктом нападу, є правомірною відповіддю на цей злочин.
Важливо також, що агресор, виходячи з загальної засади права ex injuria jus non oritur (порушення права не створює права), в силу здійсненого ним злочину агресії не отримує такі права, повʼязані з самообороною, які має жертва агресії. Інакше кажучи, агресор не може претендувати на захист своєї території від відповідних дій жертви агресії, яка реалізовує своє право на самооборону.
Щодо самого поняття «самооборона», яке використовується як в Статуті ООН, так і в звичаєвому міжнародному праві, то воно має на увазі правомірне застосування сили, у тому числі збройної сили, у відповідь на збройний напад. Причому самооборона може мати різні форми. Однією з таких форм є відповідь на війну агресії (war of aggression) у вигляді «контр-війни», тобто застосування збройної сили. Причому, як наголошують вчені юристи-міжнародники, коли йдеться про війну (міжнародний збройний конфлікт) між, наприклад, двома державами, ключовим питанням є: хто першим розпочав війну, або, інакше кажучи, хто першим здійснив збройний напад? Та держава, наголошується в науці міжнародного права, яка стала жертвою зовнішнього збройного нападу, і яка веде війну самооборони (self-defense war), може проводити свої військові операції як у вигляді оборони, так і у вигляді наступу, у тому числі на території держави-агресора. За великим рахунком, театр війни охоплює територію обох держав, які є воюючими сторонами.
Як пише відомий дослідник права війни Йорам Дінстайн: «Військові операції держави, яка веде війну самооборони, можуть правомірно мати місце будь-де в районі війни, і немає необхідності пристосовуватися до штучних географічних обмежень, які були б зручними для агресора».
Цей автор нагадує, що, наприклад, Японія здійснила збройний напад проти США на базу Тихоокеанського флоту цієї країни Перл-Гарбор, що дало США право вести війну самооборони в цілому регіоні Тихого океану, на території всієї імперії Японії.
Було б абсурдом стверджувати, що, приміром, жертва агресії не має права вести бойові дії на території агресора, особливо тоді, коли агресор використовує свою територію як плацдарм для здійснення агресії та обстрілів території держави-жертви агресії.
Було б помилкою розглядати Курську операцію як окремий збройний конфлікт або поза загальним збройним конфліктом, спричиненим російською агресією проти України. Насправді, з точки зору міжнародного права, право на самооборону, яке належить державі-жертві агресії, легалізує всі її дії спрямовані на відсіч агресії.
Як свідчить міжнародна практика в період після набрання чинності Статутом ООН, бойові дії, повʼязані з правом на самооборону, можуть доходити до джерела агресії. Ці дії не обмежені територією держави-жертви агресії, а можуть вести до повної перемоги над агресором. Наприклад, до взяття столиці держави-агресора, що було під час Другої світової війни.
Можна звернути увагу на один доволі цікавий нюанс — після початку Курської операції росія чомусь не звернулася до Ради Безпеки ООН з офіційною заявою про те, що вона, нібито, є жертвою збройного нападу з боку України, хоча згідно з статтею 51 Статуту ООН мала б це зробити. Якби росія дійсно вважала, що є обʼєктом збройного нападу, і у відповідь на цей напад здійснює своє право на самооборону, тоді, згідно з вимогами статті 51 Статуту ООН, вона мала б негайно повідомити Раду Безпеки ООН про вжиті заходи. Однак цього не сталося, що можна розглядати як певне свідчення того, що навіть держава-агресор змушена визнати те, що Курська операція не є агресією.
Варто зазначити, що визнання того факту, що Курська операція, яку здійснила Україна, є невідʼємною складовою її права на самооборону було визнано низкою держав. Так, наприклад, ЄС в особі речника Єврокомісії з зовнішньополітичних питань, по суті, підтримав тезу про те, що Курська операція є реалізацією Україною її права на самооборону.
Варто також нагадати, що Україна має повноцінне право на самооборону не з моменту повномасштабної російської агресії, а ще з 2014 року, оскільки дії росії по захопленню Криму і вторгненню в Донецьку і Луганську області України підпадають під визначення агресії в міжнародному праву і є збройним нападом в сенсі статті 51 Статуту ООН.
Росія хотіла б розглядати захоплення Криму, окупацію частини Донецької і Луганської областей та повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року як три окремі епізоди, щоб маніпулювати юридичною аргументацією, однак насправді, з точки зору міжнародного права, все це є єдиним злочином агресії, війною агресії (war of aggression) проти України.
Таким чином, основний висновок, який можна зробити з точки зору міжнародно-правового аналізу Курської операції полягає в тому, що ця операція повністю відповідає міжнародному праву і є складовою права України на самооборону проти російської агресії.
Польща вважає, що через операцію в Курську Україна отримує «величезні політичні вигоди»
Олександр Мережко , професор, доктор юридичних наук, юрист-міжнародник
